Рідна мама

Опівніч, вона сидить над дитячим ліжечком і з любов’ю дивиться на маленьке янголятко, яке спить і посміхається. Мабуть воно знає, що рядом знаходиться мама, яка охороняє сон і спокій своєї дитинки.
А вона сидить та й думає: « Чому Господь так несправедливий, що тим кому дітки не потрібні він їх дає, а тим, які всім серцем цього бажають – не можуть мати діток? Може й гріх так думати, але ця думка в котрий раз лізе в голову. Господь милосердний і люблячий наш батько. Це не Він карає за гріхи, а люди платяться за проступки своїх предків. Може колись прапрабабка зробила непростимий гріх по відношенню до дитинки, а я розплачуюсь.»

Вона була вродлива і багато хлопців хотіли з нею зустрічатися, але мамині слова « якщо хлопець обніме, то він не поважає тебе», засіли глибоко в голові і вона цуралася хлопців, старалася бути неприступною дівчиною. Хлопці її поважали, але коли після танців йшли додому, то проводили більш поступливих дівчат, а вона йшла сама.
Їй дуже хотілося зустріти хлопця, який би щиро покохав її. Вона в своїх надіях малювала його образ. Мріяла про дружню сім’ю, про діточок: хлопчика Іванка і дівчинку Оксанку.
Життя так склалося чи то, як кажуть, доля, вийшла вона заміж за перше кохання. Одружилися вони, а через три місяці чоловіка на службу до лав Радянської армії призвали. Вона, закінчивши навчання, пішла працювати.
Два роки вона чекала його віддано. Він служив не далеко, то їздила з гостинцями на зустріч. Коли закінчилась служба, чоловік повернувся додому і наче все добре та вирішив на роботу не йти, буцімто, від служби відпочити. Відпочивав він півроку, а потім на роботу все ж таки влаштувався, брат допоміг.
Спочатку все було добре. З роботи вона чекала його з нетерпінням і з запашною вечерею на столі. Почали робити ремонт в оселі з надією, що скоро з’явиться маля і хотілося щоб в домі було чисто і затишно.
Та робота не принесла в сім’ю добра. З’явилися товариші, які почали вчити, як жити з дружиною, що їй говорити, а то й «по пиці дати, якщо буде гавкати». Порадам чоловік слідував чітко. Прийшовши з роботи напідпитку, а то й зовсім п’яним він лаяв жінку останніми словами, а міг і кулаком помахати та за коси потягати. А, якщо вечеря не сподобалась чи жінка не те слово мовила, то миска з їжею летіла по жінці. І кожна лайка завершувалася образливими словами: « Ти безплідна».
Скільки раз вона стояла на колінах і благала в Бога про врозуміння чоловіка, щоб він не пив клятої горілки, щоб послав їм маленьку дитинку. Ночами плакала по своїй пропащій долі. Про розлучення навіть і не думала, мабуть ще десь в глибині душі кохала свого чоловіка. Сімейне життя не складалося, бо де горілка жінку замінила там вже нічого доброго не треба чекати. Вона все надіялась мати дитинку, думала, що крихітне створіння об’єднає і зміцнить сім’ю, бо чоловік часто говорив: « Якби була дитина, то я б не пив.»
Було працює на городі, а за слізьми землі не бачить, тому що до однієї сусідки донечка біжить і гукає: ,, Мамо’’ , а до другої – синок тупає і простягає рученята. Так гірко на душі це чути і бачити, не хочеться жити. Чому в них є дітки, а в неї немає.
Було прибіжить через межу сусідська донечка, пригорнеться, а в неї серце ледь не вискочить. І готова вона життя віддати за те, щоб ця дитинка була її. А діти її люблять, бо вона гостинцями їх обдаровує.
Де тільки вона не досліджувалася. Лікарі не могли знайти причину безпліддя, ставили то один, то інший діагноз. Скільки прийнято ліків. Вона навіть пішла на операцію, а все задарма. Ніхто і нічого не допомогло. Їздили і до ворожок, і до відомих лікарів. Чоловік вважав її причиною бездітності, а сам навіть аналізів не здав для перевірки.
Через вісім років безрезультатних лікувань та досліджень вона вговорила зробити його аналізи і через декілька днів вони були готові. Забравши аналізи вона йшла дорогою і не бачила її за сльозами, які застилали очі. Люди звертали на неї увагу, пропонували свою допомогу. Але хто міг допомогти їй в цьому, хто міг повернути втрачене здоров’я, роки витрачені на дослідження і лікування.
Прийшла додому і побоялася сказати правду чоловікові, не стала говорити, що він винен в бездітності, що всі надії втрачено, тому що він не може мати дітей і що вона досліджувалася і лікувалася даремно. Вона знала, що для чоловіків це дуже важка новина. Просто віддала йому висновок і сказала щоб сам сходив до лікаря. Після візиту до лікаря чоловік прийшов додому і як звір накинувся, мовляв вона його позориться посилала, лікар сказав, що він здоровий.
Думки гнітили і мучили. Вона не знала, як далі жити, всі надії погасли. Та ще й в сестри народилася дівчинка, її племінниця. Пішла в пологовий будинок провідати, була дуже рада за сестру, а додому йшла плачучи. І одне болюче питання стукало в голові: « Чому?»
Пройшло три місяці, племінниця підростала, всі були дуже раді, та і в її серці трохи встановився спокій. Вона вирішила всю свою любов віддавати племінниці.
Одного разу вона пішла до лікаря і зустріла свою однокласницю. Вони довго розмовляли про життя, про дітей, чоловіків. Однокласниця розповіла, що з дочкою лежали в лікарні і там є дві покинуті дівчинки. Почувши про кинутих дівчаток защеміло в серці, мелькнула думка, а може це її шанс мати дитину, хай нерідну, але свою. По дорозі додому потрібно було зайти в дитяче відділення забрати речі доньки однокласниці.
А потім все було наче в казці. Вона побачила крихітне янгелятко, яке дивилося на неї великими блакитними оченятами і серце затремтіло готове вискочити з грудей. Взяла дитятко на руки, а воно пригорнулося і наче влилося в неї всім своїм тільцем. Що коїлося в неї в душі одному Богу відомо.
Але відразу забрати дівчинку вона не змогла, потрібна була згода чоловіка, а також зібрати документи.
По дорозі додому вона зайшла до мами і розповіла їй про своє рішення. Думала, що отримає підтримку, але мама зі сльозами вмовляла її не робити цього, мовляв, якщо немає своїх, то чужих непотрібно брати, бо вони можуть бути хворі.
Сказала, що рішення прийняте і вибігла з маминої хати.
Додому не йшла, а летіла і молила Бога, щоб чоловік був тверезим і щоб він дав згоду на всиновлення дівчинки. Вона вже, подумки, називала її донечкою, мріяла, як буде одягати красиві платтячка і возити на візочку з гордо піднятою головою.
Бог почув її молитви. Чоловік був дома і тверезий. Вона не знала як розпочати розмову, то сказала прямо без підготовки. Він мовчав, а вона чекала на відповідь дивлячись йому в очі.
Документи вони зібрали швидко і отримали дозвіл забрати дівчинку додому. Попросили сусіда, щоб машиною поїхати в дитяче відділення по її донечку.
І от вона сидить над дитячим ліжечком і дивиться, як її донечка спить і всміхається. Що сниться її донечці?
А вона все повторяє: « Я, мама. Я, мама.»

P.S.
Ніколи в житті вона не жалкуватиме про своє рішення. Ніколи в житті вона не скаже своїй донці, що вона їй не рідна. І хай злі язики закостеніють, якщо захочуть сказати неправду. Бо правда – це народна мудрість: « Не та мати, що народила, а та що виростила»