Не-ет, ваш анфас на высоте! Поверьте, право, леди зрелой. Почитывают вот не те: не видят человека в звере. По мне, так встреча каждый раз сулит весёлости минутку, а острый ум и точный взгляд не портят никакую шутку
Не знаю, в тему ли, но это таки стихи, хотя и на иностранном языке. Надеюсь, поймут многие( и не только язык). Стихи отца, но он далек от нета, хотя и член союза писателей. Читайте, понравиться - кину еще...Ваш док.
*** Книжки поетичні розклавши, неначе пасьянс, Ти внутрішнім взором фіксуєш: цей пише блискуче. А цей – лиш лакує і збірка крихка, як фаянс, І губиться зміст в пустослів”ї важкім та дрімучім.
Шукаєш митця між прилизаних словом митців, Шукаєш строфу з вольтажем, не слабку, наче дротик, Не знайшовши, зітхнеш, бо годяться в святенні отці Ті, що марять письмом і живим, і гарячим на дотик.
Та спіткаєш колись і таку, що здалека впече, Що постукає в серце, як друг у розчинені вікна, І підставить під грози та сльози худеньке плече, І закриє пащеку біда, заховавши ошкірені ікла.
Враз настане весна, щоб осонням лягти на горби, Де зустріне трава і смарагдом сколихнеться хвоя. Ти вдихатимеш день, як даровану радість судьби, І помітиш забуте лице, що майне угорі над тобою…
Вдяглось подвір'я в сутінкові хмари, Блищить криниці напівтемна баня. Городом - наче перейшли татари, У бур'янах блукає осінь рання. У павутині бабиного літа, Заплутавшись у нетрях Інтернету, Життя блукає невідомим світом, Залежним від державців та поетів. Здається, для усіх одна дорога — Іти туди, де небезпечно й грузько. Та совість - сфантазована небога Така ж доступна, як у голки — вушко. Міліє світ, як в писанині Джойса - Щодень чимдуж видніються химери. Йде Україна - вбога, гола, боса Новим століттям злої ноосфери. Лежать в грязюку втоптані ідеї. Щодень міліє люд, дрібніші вчинки. Скрізь-татарва, кавказці, іудеї, Над ними - Бог з обличчям українки.
Дивлюсь: ще крила не ростуть. Лиш пообіч громохкі руки. Летючого ж бо чорні круки Не доженуть, а проминуть? І граєш з долею в піжмурки. І все на думці: хто кого? А хтось летить, не згірше курки, Аж зорі падають з погон. І що мені гінкі століття, Як тут до самих верховіть Всі сучать довгі й темні ниті, Узявши ніч за щасну мить. І де ж той зміст? Чи в патериці? Чи там, де вхопишся за жезл? У голосах - відлуння криці І гострота булатних лез. І всі ворожать на чужому, І грають тільки в підкидних. Та Божі громи, як огроми,
Ти була відверта, скажемо, надмірно, Вийшовши в життя із золотої ніші. Німб зів'яв і впав, діставшись впертим вірним. Те, на що чекав, те виявилось гіршим. Хмелю вже нема і більше не п' янію - В сивизні очей мутніє давня карма. Гаснули роки, а день так само дніє! І щемить душа, що продана задарма. Я твоє єство зневірився шукати, І давно згубився між святих та грішних, — Ангельських тирад ти чула забагато, Також і палких, і вигадливо - ніжних. Цей осінній ранок рушиться в безодню. Цей осінній брук холодний, наче зими. Ти пішла і все... неначе спалах водню. Потім спопелиш не згірше Хіросіми
ДОТИК ДО ТИШІ Доторкнутись крадькома до тиші, в натовпі не скрикнути - "ау-у!", розібратись, хто був "третій лишній" там, де сльози падали в траву. Розпізнати друзів по поставі, не вважати потолоч людьми. До грудей зеленої отави ніжно притулитися грудьми. І підняти чарку символічну- як за пам'ять піднімуть сини, що на путь безповоротну, вічну виряджали матерів вони. Жити, і віддавна розуміти, хто предтечі на оцій землі - не людці і не круті бандити, а оті, які немовби діти - із знаменням Бога на чолі.
ПОДОРОЖНІЙ Сплітаються години в сірі басамани, гаптуючи якесь неоковирно-дивне. Чекаю від небес не дощовиць, а манни, та падає лише сумне, буденне, зимне. Пройшовши по землі від краю і до краю, вдивляюся в людей - у міміку і жести, та в поглядах байдужих мовчки прозирає нестерпне і важке, мов викуте із жерсті. Промацують вони, що в сумі подорожній, і роздягають душу ліпше від рентгену - язичники з хрестом, прониристі вельможі, в яких поганський бог засидівся у генах. І що мені з того, що народилось Слово, завжди його затоптує опричник в стерню і глину, в камінь і полову — від свічки залишається підсвічник. Хоч думи про святе залишені на чатах, та на кону одне: "Де риба і хлібини?" Пісні про височінь - це справа розіп'ятих, як в сірий басаман заплетені години.
Привет! - вот так отозвалась:) И рада, что вспомнил. :) А стихи... ОКАРД их не для критики выставил, а в расчёте, на дифирамбы(отец, союз писателей, понравится-кину ещё...). (Слишком много слов, слогов, неправильных ударений, банальных рифм и пафоса. Сказал бы , что свои... я бы подумала. :). Петь дифирамбы не умею, это - в другой очереди.
Папа пишет стихи на иврите, Мама пишет стихи на латыни, Вы их смело боготворите На хвалы не скупитесь при сыне. Их стихи – средоточие веры, И они, вам скажу откровенно, Не простые пенсионеры, А союза писателей члены!
Час летить, а я дивлюся в очі, Очі, що сміються не мені. Час летить. А я часу не хочу І не хочу я його пені. Я собі кохати не дозволю. І не хочу поруч бути я. Він піде, його я не зневолю. В іншу сторону від нього піду я. Інше місто. Інші тихі люди. Я його не бачитиму знов. Тільки зараз зустрічаю всюди І кляну весь час свою любов. Вперше я настільки безпорадна: Зуби стиснути, забути, заплести Я не можу. Зовсім я не владна Просто розгорнутись і піти. Десять тисяч років проживаю Я в одній хвилині поруч з ним. Що мені робити, я не знаю. Все. Таки закінчую на цім.
Публикация комментариев и создание новых тем на форуме Адвего для текущего аккаунта ограничено. Подробная информация и связь с администрацией: https://advego.com/v2/support/ban/forum/1186
